Зустріч
Вечоріло. Орест лежав на траві серед поля. Погода була гарною, на диво безвітряною, тому перебування в цьому місці не приносило йому ніякого дискомфорту.
помітив ліс, якого він раніше не бачив. Не встаючи, він озирався навколо. Лише через деякий час він усвідомив, що ця місцина здається йому зовсім незнайомою. Проте
зараз це його не хвилювало. Він опустив голову і мовчки дивився у блакитно-оранжеве безхмарне вечірнє небо. Це був чудовий вечір і Оресту зовсім не хотілося, щоб він
перейшов у ніч.
Наситивши очі небесними барвами, він повернувся до своїх думок, які перед тим покинули його. Він і досі не розумів, де знаходиться. Інколи він приїжджав до
своїх батьків у село, в якому він виріс. Але це була не та місцевість. Бувало, що він відвідував родичів своєї дружини, які теж проживали в селі. Але, знову ж таки,
воно зовсім не нагадувало те місце, де він знаходився. Орест поринув у спогади, але жодна фотографія у його пам'яті не співпадала з місцевим ландшафтом. Це породило в
ньому деяке занепокоєння, яке, у свою чергу, дало поштовх для іншої думки. Він раптом усвідомив, що не пам'ятає, як сюди потрапив. Здавалося, він тут з'явився на світ
і так все життя лежав на траві, дивлячись у небо. З іншого боку він розумів, що це не так. Було відчуття, що він втратив зв'язок з минулим, так, ніби він малював
крейдою на дошці неперервну лінію свого життя, аж раптом хтось взяв губку і стер її фрагмент. І тепер в Ореста була нескінченна кількість способів з'єднати кінцеву
точку минулого з початковою точкою теперішнього, але він не уявляв, який з цих способів є дійсним. Як не намагався чоловік відновити попередній цілісний вигляд своєї
лінії життя, це йому не вдавалося.
Зрештою, це заняття, на диво, не викликало в ньому ніякого азарту і через деякий час він до нього збайдужів. Занепокоєння потроху вщухало, тож Орест
продовжував дивитися на вечірнє небо. Йому зовсім не хотілося підніматися з доволі теплої, як на вечір, землі. Згадавши, що розуміння приходить не одразу, чоловік
вирішив залишити загадку цього місця, а також своєї появи тут часові. Він спостерігав за тим, як блакитний колір неба повільно перемагав оранжевий, у свою чергу
поступаючись синьому. День неспішно котився до свого логічного завершення.
Раптом справа від себе Орест почув тоненький короткий звук. Здавалося, що це хтось крикнув. Лише в цей момент тут він збагнув ще одну дивовижну і, водночас,
моторошну річ: до цього він не чув жодного звуку. Точніше, він не міг пригадати, чи чув що-небудь. Він не пам'ятав, чи шаруділа трава, коли він оглядався навкруги,
проте точно знав, що не чув ні шуму вітру, ані співів птахів. Він зрозумів, що не помічав ніякого руху, ніяких тварин біля себе. Навіть мурах чи комарів. Складалося
враження, що він був тут єдиною живою істотою. Саме це і дивувало, і лякало його.
Звук, про який чоловік вже встиг забути, повторився і став голоснішим. Можна було припустити, що це хтось когось кличе. Орест вже хотів було встати, але
вирішив краще прислухатися. Звук повторився і тоді чоловік зрозумів, що це людський крик, а радше поклик. Можливо, кличуть саме його. Джерело звуку не наближалося,
тому Орест не міг розібрати, кого кличуть. Вперше він підвівся і спробував оцінити ситуацію. Чоловік поглянув вправо і побачив річку, яку до того не помічав. Мабуть,
з лежачого положення її неможливо було побачити. Вона була невеличкою і рівнинною, тому, можливо, саме через це Орест і не чув її шуму, а отже і не уявляв, що вона є.
Цікавою особливістю було те, що на березі не було такої великої кількості рослинності, як це буває на берегах багатьох річок. Можливо, це була навіть не річка, а
потічок, який іноді пересихав. Чоловік повільно простував в бік берега, адже саме звідти, на його думку, долинав звук. Крики тепер чулися рідше, проте щоразу
голосніше. Через деякий час Орест зупинився і спробував прислухатися.
- Рееееесююю... Рееееесююю... - долинало з боку річки.
Ресь. Саме так називала його кохана дружина. І саме вона, його кохана Оля, зараз його кликала, він це розумів.
Ресь. Це "ім'я" вона придумала випадково, коли вони ще не були одруженими. Оресту згадалися ці часи і від спогадів йому стало приємно. Він ледь не піддався
спокусі поринути в них, але опанував себе і йшов далі. В напівсутінках Орест намагався розгледіти, звідки іде звук. Просканувавши протилежний берег, він розгледів
постать. Так, без сумніву, це була його Оля. Підійшовши достатньо близко, щоб побачити її обличчя, він махнув рукою. Вона відповіла йому теж помахом руки.
- Я йду до тебе! - крикнув Орест.
Оля, зрештою, стояла на місці, але він просто дав їй знати, що підійде.
Цікаво, чому вона його кликала? Можливо це вони вдвох пішли в похід, а Орест просто відійшов, щоб знайти серед поля чогось на розпал... Або вони поїхали до
якихось ще невідомих чоловікові родичів чи знайомих його дружини і він просто пішов прогулятися, а зараз Оля кличе його вечеряти. Мабуть, вона посмажила котлети, які
він дуже любить. Згадавши, як дружина готує, Оресту знову стало приємно. Так, він дуже любить, як кохана куховарить. Іноді він готував для неї. Бувало, що приносив
їй сніданок в ліжко. І хоча його страви були явно не зразком кулінарної майстерності, дружина дивилася на нього з вдячністю.
Трішки відволікшись від теплих думок, він помітив, як з кожним кроком наближався до річки. Його дивувало те, що Оля стояла не біля води, а за кілька метрів від
неї, так, ніби боялася підійти. Також вона не проявляла ніяких емоцій. Вона не сердилася, але й не усміхалася. А Орест так любить її усмішку. Він згадав момент їхнього
знайомства. Можливо, саме з цієї усмішка і підкорила його серце. І з цього часу він намагався робити все для того, щоб бачити цю усмішку якомога частіше. Навіть, коли
Оля сердилася, а бувало і таке, Орест підходив до коханої, ніжно її обіймав, і через деякий час дружина знову сяяла. О, це так чудово. Мабуть, кохана і зараз ображена
на нього, через його "вечірню прогулянку", яка ще була для нього загадкою. Нічого, він просто підійде до неї, пригорне її до себе і вона заспокоїться.
Сама думка про це надихала його прискоритися. Ось він уже дійшов до берега. Кладки через річечку не було, але виглядало, що її можна перейти вбрід. Чоловік
зняв сандалі, взяв їх в руку і ступив у воду. Глибина була не набагато вище щиколоток, тому він з легкістю йшов далі. Дно було піщаним, де-не-де траплялося каміння.
Вийшовши на берег, він попростував до дружини. Вона стояла на тому ж місці. За кілька метрів від неї Орест помітив, що Оля поводиться якось дивно. Вона просто мовчки
дивилася на нього. Після цього вона підняла дві руки, але не йшла на зустріч йому. Орест поспішив до неї. Він вже готовий був її обійняти, коли раптом стукнувся об
щось. Таке враження, що він наштовхнувся на невидиму стіну. Він спробував хоча б доторкнутися до коханої, але йому це не вдалося. Був якийсь бар'єр. Що це? Він
не знав. Але тепер він зрозумів, чому Оля не йшла до нього. У неї не було можливості. І дві руки вона не просто підняла, а сперлася на невидиму стіну.
Орест спробував дослідити бар'єр. Він кілька разів по ньому постукав. Щось подібне на скло, але ніби й не зовсім воно. Щось між склом і пластиком. Це дещо
обнадіяло чоловіка, адже він зрозумів, що бар'єр можна якимось чином зруйнувати. Він повернувся до річки і намагався знайти камінь. Вибравши, на його думку
найміцніший, він повернувся до стіни. Оля мовчки подивилася на нього. Оресту стало якось не по собі від цього, бо виглядало, що він замахується на дружину. Тому він
вирішив відійти трохи вбік і вже тоді кидати камінь в стіну. Добряче замахнувшись, чоловік жбурнув його. Камінь зробив в бар'єрі тріщину. Це ще більше обнадіяло
Ореста. Він спробував ще раз, проте цього разу він не влучив у це ж саме місце. Тоді чоловік зрозумів, що потрібно міняти тактику. Він взяв камінь в руку і вдарив ним
в тріщину. Вона почала збільшуватися, тому Орест почав наносити удар за ударом. Через деякий час стіна піддалася і він пробив дірку. Далі треба було збільшити її до
таких розмірів, щоб мати змогу в неї пролізти. Це вже виглядало легше і він впорався з цим завданням. Пробравшись по той бік стіни, Орест врешті глянув на Олю. Вона і
далі мовчки дивилася на нього, проте в її очах він побачив радість. Чоловік підійшов до дружини і обняв її...
- Він тут! Він з нами! Я бачила, як в нього зарухалися повіки! - радісно кричала Оля.
Орест лежав у лікарняній палаті, підключений до приладів, які підтримували його життя. Тут була Оля, його батьки, а також батьки дружини. Всі підійшли до
ліжка, а Оля взяла чоловіка за руку.
- Скажи нам щось! - крикнула Оля. - Ти хоч нас чуєш?
Орест не міг нічого відповісти, але пильно подивився на дружину і кліпнув очима.
- Так, він нас чує! - прошепотіла Оля. З її очей потекли сльози, але це, скоріш за все, були сльози радості. У неї з'явилася надія. Вона ще міцніше стиснула
руку чоловіка.
Орест кілька тижнів пролежав у комі, а тепер прокинувся.
Тарас Романчук 22-23.04.2015
Коментарі
Дописати коментар